Вже понад 50 років тому, 5 червня 1970 року, Deep Purple випустили свій четвертий альбом In Rock, який назавжди змінив обличчя рок-музики і сформував стиль важкого року поряд з другим альбомом Led Zeppelin і двома першими платівками Black Sabbath.
Ще влітку 1969 року, у процесі репетицій лордівського «Концерту», у групі відбулися чергові кадрові зміни, яким незабаром судилося стати вирішальними, і які, власне, і призвели до створення епохального Deep Purple In Rock.
Вокаліста Рода Еванса змінив Іен Гіллан, а на місце басиста Ніка Семпера прийшов Роджер Гловер.
Блекмор на той час вже почав тяготитися «класичними» устремліннями Лорда. Дебютний альбом Led Zeppelin, що вийшов у січні 1969 року, тільки зміцнив його переконаність у тому, що «рухатися треба у бік обтяження».
Гіллана Блекмор, Лорд і барабанщик Іен Пейс вперше побачили та почули 4 червня на концерті в місцевому пабі маловідомого гурту Episode Six і тут же запропонували йому місце у Deep Purple.
Вже дуже скоро після першої появи у складі своєї нової групи 10 липня 1969 року Гіллан явно дав зрозуміти про свої незвичайні авторські амбіції, принісши на чергову монументальну репетицію, побудовану на екстатичному блюзовому відчутті і пронизану антивоєнним пафосом баладу Child. Війна у В’єтнамі була в самому розпалі і протест проти неї — щирий чи показний — був для тогочасних рокерів мало не обов’язком.
«Наприкінці 60-х Deep Purple дуже захопилися оркестровками, і In Rock був нашим першим справжнім альбомом. Записуючи його, ми підійшли до чогось певнішого. Якби ми не випустили цей альбом, то, певно, розпалися б. Він схожий на удар кулаком по обличчю, тому ніхто його не міг проігнорувати», — заявив згодом Річі Блекмор.
Обкладинка альбому копіює знаменитий барельєф гори Рашмор у Південній Дакоті, що містить скульптурні портрети чотирьох президентів США: Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Теодора Рузвельта та Авраама Лінкольна, імена яких імена «пов’язані з основою, зростанням, збереженням та розвитком». Таким чином, назва альбому означає не лише «в стилі рок», а й «у скелі», а також символізує його «етапність».
Гурт записував альбом у перервах між концертами, обгортаючи нові ідеї на сцені. Якщо та чи інша знахідка подобалася публіці, вона лягала на магнітну стрічку.
“На концертах ми звучали похмуро і небезпечно, на нервах, на грані”, – згадує басист Роджер Гловер.
Блекмор, який зажадав, щоб на записі все звучало «голосніше, ніж будь-що», знайшов ідеального союзника в особі звукоінженера Мартіна Берча, який вибрав у приміщенні студії De Lane Lea найбільш «яскраве» місце для запису ударних.
«Мартін був таким собі каталізатором, — згадує Блекмор. – Він чудовий реалізатор чужих ідей. І до того ж трудоголік. Незалежно від того, як довго ми сиділи в студії (а сесії часто тривали до 5 години ранку), він завжди був на місці. І коли треба було повернутися до роботи в студії, скажімо, о півдні, він уже був там, не звертаючи уваги на те, що виспатися так і не встиг. І був для нас своєрідним перекладачем, безпомилково визначаючи, яка версія пісні із записаних є найкращою. Він завжди відчував, коли ми щось робили нижче своїх можливостей, наполягаючи на тому, щоб ми це переробили».
Крім Берча та студії De Lane Lea, альбом записувався у студії IВС з Енді Найтом та у студії Аbbеу Road з Філом Макдональдом.
Продюсувати платівку музиканти вирішили самі, що робило певний хаос.
«Кожен з нас нахилявся над пультом: я не чую це, я не чую те… — і довбаний Блекмор у відповідь на моє зауваження, що погано чутно вокал, каже мені: за кого ти себе приймаєш, за Тома Джонса?» – Розповідав Іен Гіллан.
«Мушу визнати, що головною рушійною силою був Блекмор, – говорив Джон Лорд. — Він завжди вигадував якусь іскорку, риф, які всім подобалися».
“Річі категорично заявив, що якщо матеріал не захоплюючий і не драматичний, то він не для цього альбому“, – зазначав Роджер Гловер.
Сам Гловер став іншим, хоч і не настільки очевидним “мотором” запису: саме на основі його рифів були складені “Speed King”, “Into the Fire” та “Hard Lovin` Man”.
Какофоническое початок диска виявилося для багатьох настільки незвичним, що з виданні альбому США перші 90 секунд записи просто вирізали, щоб не травмувати непідготовленого слухача.
“Speed King” не тільки відкривала альбом, але й була першою піснею, створеною “класичним” складом. Спочатку вона називалася «Kneel And Pray» і була оду орального сексу, музично ж була натхнена одночасно рок-н-рольними записами з колекції Іена Гіллана та піснею Джімі Хендрікса «Fire». Після дебюту на сесіях BBC пісню перейменували на «Ricochet», усім відома назва з’явилася тільки при записі альбому.
Знаменита Child In Time по суті виявилася вокальною кавер-версією композиції Bombay Calling, що вийшла на першому альбомі каліфорнійського гурту It’s A Beautiful Day. Незважаючи на явну схожість двох пісень, каліфорнійці до суду подавати не стали, проте переграли на своєму наступному альбомі “перпловський” інструментал “Wring That Neck”, який перейменували на “Don And Dewey”.
Після того, як запис «Child In Time» потрапив до Ендря Ллойда Веббера, той запросив Іена Гіллана на головну роль у рок-опері «Ісус Христос – Суперзірка». Через контрактні зобов’язання Гіллан був змушений відмовитися від участі у постановці рок-опери, а свої вокальні партії записав у стислий термін.
Антинаркотична Flight Of The Rat, за деякими даними, народилася як пародія на Політ джмеля. Так, на той самий.
Після того, як диск був готовий до випуску, менеджери вимагали написати ще й пісню для синглу. Музиканти пішли в студію, але протягом цілого дня так нічого й не написали.
«Близько 8 вечора ми вирішили пропустити по чарці-другій. А пара чарочок перетворилася на велику кількість випитого, – згадує Ієн Пейс. — Я тільки пам’ятаю, як Річі сказав: а чому б нам не зняти цей риф з пісні «Summertime» Рікі Нелсона?».
Реакція гітариста на заперечення, висловлені Роджером Гловером, була миттєвою: А чому ні? Ти колись чув цю пісню? – Ні. – Відмінно!». Назва Black Night, не мудруючи лукаво, запозичили з пісні Артура Александера, а ритм – з хіта блюз-рокерів Canned Heat On The Road Again. А при роботі над текстом Гіллан і Гловер «намагалися написати найбанальніші та найдурніші слова».
У ході сесій було записано ще один інструментальний номер під назвою “Jam Stew”, офіційно випущений тільки на перевиданні альбому до його 20-річчя. Основний його риф згодом був використаний на платівці сайд-проекту Блекмора та Пейса Green Bullfrog, у якому також взяли участь гітарист Альберт Лі, органіст Procol Harum Метью Фішер та майбутній соратник Лорда клавішник Тоні Ештон.
Відразу після виходу альбому слухачі та критики ніби відкрили гурт заново.
Роджер Гловер згадував:
«Я пам’ятаю, як мріяв побачити In Rock у чартах, але вже після синглу Black Night ми були скрізь: про нас писали в газетах, почали окупатися концерти, публіка повалила на нас валом».
А Іен Гіллан бачить причину успіху, зокрема, в незвичайному підході до запису.
«Це був абстрактний, авангардний підхід, який сьогодні здається досить банальним, але в ті дні був радикальний. Те, як Purple робили свою музику, абсолютно відрізнялося від роботи Led Zeppelin, Jethro Tull або Black Sabbath. Незвичайність побудови музики, плавна зміна акцентів, рифи, аранжування, динаміка, просто неймовірна динаміка, художня індивідуальність — все це дуже відрізнялося від того, що робили інші групи. Purple стали монстрами індивідуальної майстерності».
Можливо, саме остання обставина і стала запорукою рідкісного довголіття групи, незважаючи на жодні проблеми та зміни складу — включаючи навіть втрату ключових учасників. А записаний ними альбом знаходить нових шанувальників скрізь і скрізь досі.
